15 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу СФГ «Волна» на рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 06 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 05 березня 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до СФГ «Волна» про витребування земельної ділянки
За результатами розгляду Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову в якій зазначила наступне.
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив зобов`язати СФГ «Волна» повернути йому земельну ділянку площею 4,5799 га, яка знаходиться на території Сторчівської сільської ради Новомиколаївського району Миколаївської області (далі – Сторчівська сільрада), у зв`язку із закінченням строку договору оренди землі від 01 листопада 2007 року, зареєстрованого Відділом Держкомзему у Новомиколаївському районі Запорізької області 30 червня 2011 року.
Позовну заяву мотивовано тим, що 01 листопада 2007 року між його батьком ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та СФГ «Волна» укладено договір оренди земельної ділянки площею 4,5799 га з цільовим призначенням – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Сторчівської сільради, строком на 10 років.
Також позивач зазначав, що 30 червня 2011 року договір зареєстровано у Відділі Держкомзему у Новомиколаївському районі Запорізької області.
ОСОБА_1 вказував, що 08 лютого 2016 року отримав свідоцтво про право на спадщину (на вищезазначену земельну ділянку) за заповітом після смерті батька.
Позивач вважав, що строк дії договору оренди закінчився 01 листопада 2017 року, у зв`язку із чим він направив відповідачу заяву про відсутність наміру продовжувати орендні відносини.
СФГ «Волна» в добровільному порядку відмовилося повернути спірну земельну ділянку, зазначивши, що строк дії договору припиниться 30 червня 2021 року. Позивач вважав такі дії відповідача неправомірними та просив витребувати у відповідача спірну земельну ділянку, а позов задовольнити.
Для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна, з якими закон пов`язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків.
Такі висновки щодо набрання чинності договором оренди земельної ділянки зроблено у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), у мотивувальній частині якої міститься роз`яснення аналогічного розуміння правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13).
Ця практика як Верховного Суду України, так і Великої Палати Верховного Суду є усталеною, тому наявність постанов Верховного Суду України, ухвалених до зміни судової практики, не потребує відступу за кожною постановою, розуміння правового висновку у яких надано самим Верховним Судом України у своїх наступних висновках та підтверджено і Верховним Судом в особі як Касаційного цивільного суду, так і Касаційного господарського суду.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з цією правовою позицією та зазначає таке.
Метою укладення будь-якого цивільного правочину є отримання певних правових наслідків через реалізацію сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків. Правочин, укладений без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, є фіктивним.
Разом з тим реалізувати свої суб`єктивні права та обов`язки сторони договору оренди земельної ділянки можуть лише після державної реєстрації такого договору.
Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України, у редакції, яка була чинною як на час укладення договору оренди земельної ділянки, так і на момент його державної реєстрації, визначено момент, коли договір, який підлягав державній реєстрації, є укладеним, а саме: договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації.
Оскільки моменти укладення договору та набрання ним чинності збігаються (частина друга статті 631 ЦК України), то моментом укладення договору оренди земельної ділянки на час дії зазначеної редакції частини третьої статті 640 ЦК України є саме його державна реєстрація, якщо сторони договору не передбачили у договорі інше, відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України.
У постановах від 07 червня 2017 року у справі № 634/769/15-ц (провадження № 6-872цс17), від 18 січня 2017 року у справі № 532/129/16-ц (провадження № 6‑2777цс16) та від 13 грудня 2013 року у справі № 1106/2791/2012 (провадження № 6-127цс13) Верховний Суд України звернув увагу на ситуацію, коли у договорах оренди сторони не вказали календарного терміну початку перебігу строку договору оренди, однак зауважили, що договір набирає чинності з моменту його державної реєстрації. У цих постановах Верховний Суд України зробив висновок, що моментом початку строку дії договору є саме набрання ним чинності.
У постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) Верховний Суд України зробив висновок, що моментом укладення договору оренди земельної ділянки є момент, коли сторони, дійшовши згоди щодо істотних умов договору оренди землі, скріплюють його своїми підписами. Однак указав, що цивільні права та обов`язки, тобто чинність, договір набуває після його державної реєстрації.
У цивільній справі, що переглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди попередніх інстанцій установили, що перший власник земельної ділянки ОСОБА_2 як орендодавець та ФГ «Волна» як орендар підписали договір оренди земельної ділянки 01 листопада 2007 року.
При цьому сторони узгодили у пункті 3 договору строк його дії – 10 років, у пункті 9.4 передбачили обов`язок орендаря приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку, та у пункті 14.1 визначили, що цей договір набирає чинності після підписання його сторонами та його державної реєстрації.
Отже, момент укладення договору, а відтак і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації договору.
Інших строків чи термінів початку перебігу чи закінчення дії договору його текст не містить.
З договору оренди вбачається, що він зареєстрований 30 червня 2011 року Відділом Держкомзему у Новомиколаївському районі Запорізької області.
Відповідач обґрунтовано вказував, що строк договору закінчиться 30 червня 2021 року.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що обов`язок забезпечити державну реєстрацію договору оренди покладено на орендаря.
Згідно із частиною другою статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають поновленню в порядку, встановленому законом.
У пункті «ї» частини першої статті 211 ЗК України передбачено, що порушенням земельного законодавства є, зокрема, ухилення від державної реєстрації земельних ділянок.
Згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Суди мають керуватися вимогами пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України та враховувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема справедливість, добросовісність та розумність.
Згідно із частиною другою статті 5 ЦПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з таким позовом у разі, якщо є об`єктивні обставини, що вказують на наявність значної міри позбавлення того, на що орендодавець розраховував при укладенні договору оренди земельної ділянки, зокрема: чи мав орендодавець можливість контролювати дії орендаря з державної реєстрації договору оренди земельної ділянки, оскільки передача земельної ділянки відбулася у день підписання договору оренди, а державна реєстрація лише через чотири роки, та чи мав орендодавець підстави розраховувати, що строк дії договору оренди закінчиться саме у 2017 році.
Детальніше із текстом постанови Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (цивільне провадження № 14-338цс19) можна ознайомитись за посиланням – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87857824